Ікона "Спаситель і Богородиця" Вінчальна пара

Встановлення церковного шлюбу як особливого церковно-правового інституту історія християнства відбулося дуже пізно. Вірменська церква першою визнала необхідність церковного обряду для дійсності шлюбу – канон 7 Шахапіванського Собору 444 року.

У Візантійської імперії довгий час укладання шлюбу регулювалося нормами римського права, яке вимагало юридичного оформлення лише вищих станів.

Більшість шлюбів у багатих сім'ях Стародавнього Риму заклбчалось за розрахунком: для продовження роду, для об'єднання володінь, а також для зміцнення політичних спілок. Античні юристи розглядали шлюб як згоду на шлюб і спільне проживання. Дружина має бути відведена в будинок чоловіка, і згідно з античними юристами, саме з цього моменту починався шлюб.

89- я новела Лева VI Мудрого ( близько 895 ), яка наказувала укладати шлюб лише з церковного благословення, стосувалася лише вільних осіб, тобто не рабів.

Остаточна заборона укладання шлюбу без відома і благословення парафіяльного священика була за Імператора Андроніка II Палеолога (1282-1328) і Патріарха Афанасії I.

З канонічних відповідей митрополита Київського Іоанна II (1078-1089) видно, що слов'янський народ вважав вінчання приналежністю шлюбу князів та бояр.

З 17 століття почали благословляти нареченого та наречену двома іконами, які стали називатися вінчальними. Вінчальні ікони передавалися дітям від батьків у спадок. Були запорукою щастя не лише для наречених, а й згодом для їхніх дітей та онуків.

Ікони можуть подарувати батьки, а можна купувати молодим. Пам'ятайте, що вони купуються на все життя і, можливо, для кількох поколінь. Вінчальна пара стає частиною історії сім'ї.